Останнім часом все частіше в моєму колі спілкування спливає тема командності як процессу. Трохи поясню та проілюструю питання
У соціальному становленні людина рано чи пізно наближається до етапу командної роботи. Ми чули з юності: “Один у полі не воїн” і гордо заперечували всередині (абсолютно справедливо заперечували))): “Як не воїн? Це ми ще подивимося ….” і були щирі і по-своєму праві.
Завзято формували у собі вольові якості, дозволяють домагатися поставленої мети, успіхів у життєвих справах. Рухалися у своєму соціальному розвитку, роблячи кар’єру, утверджуючись як професіонали. І неухильно наближалися до межі, де наші амбітні цілі виходили за межі наших можливостей і щоб досягти бажаного ми шукали об’єднання з іншими людьми. У процесі такого об’єднання неминуче виникали ситуації, на кшталт: хтось когось не зрозумів, зробив не зовсім так, не до поставленого терміну, не тим місцем.
Як діяти швидко, злагоджено, ефективно беручи висоту за висотою, рухатись у ритмі геометричної, а не арифметичної прогресії? Як знайти ту саму форму для контролю своїх емоцій та внести коректну пропозицію у моменті дисонансу чи конфлікту? – ці та багато інших питань завжди постають, коли завдання складне, групове, довготривале…
Командність – це вміння. Його можна натренувати. Суть навчання полягає у пошуку “моменту та місця”, де людина “вимикається” із загального процесу і чому. Чим різноманітніше завдання учня, тим повніше його досвід і можливість усвідомити та змінити свої форми реагування на “напружені” ситуації. Без тотального проживання себе в момент повного занурення ця навичка може формуватися дуже довго.
Свої “гулі” – це святе, але їх кількість можна скоротити в рази. Час і ресурс нашого життя того варті. Щоб бути ефективним «за підсумком», у процесі навчання повинно бути цікаво, а значить сам процес навчання повинен “легко заходити” і захоплювати.
На закінчення лайфхак-закон: “Основа командної роботи – повага до своїх”. З нього все починається і без нього команди не буде.
Від короткого пояснення я переходжу до ілюстрації
✌️